Всеукраїнський семінар "Роль історичної освіти у формуванні національної ідентичності"

27–29 квітня у Києві проходив Всеукраїнський науково-практичний семінар «Роль історичної освіти у формуванні національної ідентичності», організаторами якого виступили Український інститут національної пам’яті, Міністерство освіти і науки України, Український інститут вивчення Голокосту «Ткума». Гостей семінару (близько 60 осіб) гостинно приймала Наукова бібліотека імені М. Максимовича та історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Визначальним мотивами привітальних виступів, з якими до учасників семінару звернулися Голова УІНП, д-р Володимир В’ятрович, декан історичного факультету КНУ імені Т. Шевченка, доктор історичних наук, професор Іван Патриляк, директор Інституту «Ткума», Музею «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні» д-р Ігор Щупак та директор Наукової бібліотеки імені М. Максимовича д-р Олег Сербін, були думки про важливість сфери історичної освіти для побудови громадянського суспільства в Україні та України як самодостатньої держави загалом.

За висловом проф. І. Патриляка, саме історична освіта є свого роду інкубатором громадян. Залишившись без історичної освіти, або нехтуючи стратегічним плануванням її розвитку, Україна ризикує залишитись без громадян. Д-р І. Щупак, вітаючи присутніх, підкреслив, що на сьогоднішній момент Україна є не тільки у стані війни за власну незалежність, суверенітет та територіальну цілість, але і стала ареною війни різних історичних пам’ятей. Практично до останнього моменту наша країна у галузі шкільного підручникотворення продовжувала залишатись спадкоємцем радянської традиції та її міфів. Тепер перед українськими істориками, широким вчительським та викладацьким загалом стоїть завдання щодо зламу такої ситуації. Можливо, єдиним шляхом стає введення у шкільні програми та відповідно підручники широких контекстів європейської та світової історії, застосування сучасних історіографічних підходів щодо оцінки подій минулого.

Робота семінару, яка тривала три дні, охопила надзвичайне широке коло проблем, пов’язаних із галуззю історичної освіти в Україні. Так, під час дискусії «Як подолати розрив між академічною наукою та шкільною освітою?» жваве обговорення викликала доповідь «Чи є місце архівам в шкільному курсі історії?» начальника Управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті УІНП Ігоря Кулика. І доповідач, і учасники семінару зійшлися на думці, що до сьогоднішнього моменту архівні установи України продовжують залишатися надзвичайно консервативними у своїй роботі. Можливо, єдиним способом подолання відстані між архівами, шкільним учителем та учнями є підвищення рівня доступності архівних документів шляхом створення електронних баз даних, розміщених у всесвітній мережі. Також позитивну реакцію аудиторії викликала пропозиція І. Щупака щодо створення хрестоматій, які б дали змогу учню ознайомитись із найважливішими документами, пов’язаними із курсами історії України, всесвітньої історії та, що особливо важливо, історією рідного краю. В. В’ятрович, який модерував цю дискусію, підтримав дану ідею та висловив сподівання, що найближчим часом УІНП спільно з МОН України зможуть реалізувати цей масштабний проект.

Під час наступної дискусії «Яким має бути сучасний шкільний підручник з історії України?» основна увага була приділена теоретико-методологічних проблемам у створенні справді сучасного та привабливого як зі змістової, так і естетичної точок зору, підручника. Головний науковий співробітник Інституту педагогіки НАПН, доктор педагогічних наук, професор Олена Пометун узагальнила системні підстави проектування та створення підручників з історії, вказала на суперечності, з якими стикаються автори, коли намагаються написати «ідеальний» підручник, але при цьому нехтують аспектами психологічної привабливості навчальної книги для учнів.

Значну увагу викликав виступ викладача Міжнародного науково-технічного університету Надії Гончаренко. Доповідачка зосередилась на проблемі «розвитку культури» у шкільних підручниках. Саме культурна складова дозволяє учням розуміти не тільки основні тенденції змін у мистецтві, але загальні, ширші політичні, соціальні контексти. У якості прикладу Н. Гончаренко згадала ситуацію із історичною пам’яттю щодо трагедії Голокосту у Радянському Союзі, коли ідеологічна установка на замовчування геноциду євреїв реалізовувалась у формі створення меморіальних комплексів, присвячених «радянським громадянам – жертвам фашизму». Одним із найяскравіших проявів подібної політики стали монументи у Бабиному Яру. Прикметно, що унаочненню доповіді Н. Гончаренко для всіх учасників семінару стала мобільна виставка Інституту «Ткума», частина якої пов’язана саме із трагедією вбивства євреїв Києва у вересні 1941 р.

У межах цієї ж дискусії д-р І. Щупак представив оригінальний погляд на висвітлення подій Другої світової війни та Голокосту у російських та українських підручниках історії. На його думку, на сучасному етапі у російському та іноді українському підручникотворенні панує квазірелігійне сприйняття теми "Велика Вітчизняна війна". Формування та поклоніння пантеону «героїв Великої Вітчизняної війни», змагання у віктимності стали проявами міфологічного сприйняття подій минулого та, водночас, підвалинами сучасної ідеології Російської Федерації. Виховання майбутніх поколінь на міфічному, "масовому" героїзмі, пріоритетності інтересів держави, режиму над стражданнями та трагедіями особистостей наближають суспільство до тоталітарної моделі устрою. Зважаючи на те, що дуже часто для більшості людей підручник з історії, на жаль, залишається чи не єдиною книгою, яка визначає її погляд на події минулого, особливої ваги набуває питання боротьби із міфами квазірелігійної природи і у нашій державі. Демонструючи презентаційні матеріали під час доповіді, д-р І. Щупак наочно показав, яким чином квазірелігійні міфи, еклектичність історичної пам’яті, як на рівні шкільного підручника, так і державної ідеології, стали фундаментом для імперського, тоталітарного мислення та агресії проти України у 2014 р.

У ході другої панелі семінару «Історія в університетах» відбулися кілька дискусій, присвячених проблемам викладання історії та історичної освіти у стінах вищих навчальних закладів. Основний акцент усіх виступів та дискусій було зроблено на ситуації своєрідної кризи, яку переживає історична освіта в українських ВНЗ. Аналізуючи її природу, більшість доповідачів вбачали у якості головної причини – нераціональність підходів під час реформування національної освіти, що зокрема виявилось у скороченні академічних годин на вивчення гуманітарних дисциплін, непродуманому переформатуванні змісту навчальних курсів тощо. Як зазначив професор Київського національного університету будівництва та архітектури, доктор історичних наук Василь Деревінський, подальше продовження подібної освітньої політики за умов інформаційного протистояння з країною-агресором може призвести до катастрофічних наслідків. Натомість, передумовою існування української державності є виховання громадян, здатних до критичного мислення та позбавлених стереотипних міфічних уявлень. Лише якісна та ґрунтовна гуманітарна підготовка сприятиме виправленню ситуації.

Третя панель Всеукраїнського семінару була присвячена реалізації нових ідей та підходів у практиці освітньої діяльності. Загальну увагу присутніх викликала презентація д-ром І. Щупаком авторських програм, підручників, методичних розробок та їх використання під час викладання історії Другої світової війни та Голокосту. Саме досвід Голокосту у більшості країн світу став тим ключем для розуміння багатьох історичних процесів, які передували йому та відбулися уже після закінчення Другої світової війни. Універсальність та водночас безпрецедентність Катастрофи європейських євреїв дозволяє краще зрозуміти уроки інших геноцидальних явищ, які пережило людство у ХХ ст. Надзвичайно позитивним є те, що наша країна першою, з-посеред інших, на пострадянському просторі не тільки ввела історію Голокосту у навчальні програми із вивчення всесвітньої історії та історії України, але і запровадила його вивчення як окремої навчальної дисципліни у школі. Аналіз новітніх навчальних, навчально-методичних видань, мультимедійних комплексів з історії Другої світової війни та Голокосту, проведений д-ром І. Щупаком, показав, що викладання історії сприяє не тільки накопиченню учнями певної суми знань, але й сприяє реальному поступу у вихованні толерантності, критичного мислення молодих поколінь.

Надзвичайно важливо, що семінар став дискусійним майданчиком, на якому вчителі, методисти змогли продемонструвати та обговорити результати власних методичних розробок щодо викладання історії, як у школах, так і у формі позашкільної освіти. Так, Олег Рудий, вчитель-методист (СЗОШ № 8, м. Хмельницький) презентував свій творчий доробок мультимедійних посібників з історії Другої світової війни та Голокосту. Олександр Конончук (Економіко-правовий ліцей, м. Рівне), Олександра Бикова (ЗОСШ № 31, м. Кіровоград) продемонстрували можливості використання відеосвідчень та інших видів візуальних джерел у процесі викладання історії Другої світової війни та Голокосту, багатонаціональної культури українських земель тощо. Особливе зацікавлення учасників семінару викликала презентація творчого досвіду Раїси Краєвої, керівника гуртка Одеського центру дитячої та юнацької творчості «Самоцвіт». На її думку, історію можна перетворити з класичного уроку на цікавий та неповторний процес, якщо викладати її, зокрема, у формі квестових ігор, побудованих на принципах соціально-рольового моделювання.

Історична освіта не обмежується лише шкільними чи вузівськими стінами, а форми поширення знань про минуле – класичним шкільним уроком чи університетською лекцією. Саме тому окрема дискусія семінару була присвячена проблематиці популяризації історії поза освітніми інституціями. Серед загалу цікавих доповідей та обговорень хотілося б окремо зупинитися на виступі Кирила Галушка, координатора проекту «ЛІКБЕЗ», співробітника Інституту історії України НАН України, кандидата історичних наук. Він розповів про досвід реалізації названого проекту у 2014–2016 рр. та підкреслив, що його головною метою була боротьба із комплексом радянських міфів у головах людей середнього та старшого віку. Не можна не погодитись із думкою доповідача про те, що популяризація історії така ж серйозна справа, як і проведення академічних досліджень. Часом сторінка популярного, доступного та водночас наповненого змістом тексту важить, аж ніяк не менше, ніж кількасот у солідній монографії. Також К. Галушко анонсував низку конкурсів та видавничих проектів (наприклад, «Як зробити історію цікавою для молоді?»), які мали б зламати стереотипне уявлення про те, що Україна немає власної цікавої історії.

Значний відгук отримав виступ «Шкільні музеї як засіб відновлення і збереження історичної пам’яті» Анастасії Гайдукевич, завідувача відділу музейної справи УІНП. Основну тезу її доповіді можна сконцентрувати у одному, можливо, провокативному запитанні: «Чи потрібні шкільні музеї у своєму традиційному вигляді?», адже більшість з них виконують роль швидше консерваторів міфів радянської доби, аніж сприяють навчальному процесу та поширенню знань про минуле. Подібне трактування, як і пропозиція щодо розробки методичних рекомендацій щодо можливого змісту шкільного музею, його експозиційної структури викликали низку запитань у представників шкільної освіти, які у свою чергу говорили про складність та інертність процесів у середній освіті, некоректності однакового трактування усіх музеїв.

Не менш цікавим для учасників семінару став виступ Олександра Андрощука, наукового співробітника Інституту історії України НАН України, кандидата історичних наук, присвячений образам історії України на сторінках вітчизняних популярних видань. На жаль, доводиться констатувати, що, на відміну від інших європейських держав, ринок популярних спеціалізованих історичних часописів в Україні не є настільки розвинутим, як в інших європейських країнах. У більшості випадків, історична тематика стає частиною більшою або меншою мірою регулярних рубрик у низці друкованих ЗМІ. Причому, варто відзначити, що навіть за обмеженого ринку популярних історичних видань, він став ареною боротьби між традиційними заідеологізованими, переважно радянізованими трактуванням історії та намаганням подолати деструктивні міфи минулого і якомога ширшої популяризації української історії.

Нікого не залишив байдужим емоційний та водночас змістовний виступ керівника освітніх програм Інституту «Ткума» Ірини Піскарьової на тему «Посилення інтересу учнів до знань з історії Другої світової війни та Голокосту через використання музейних експозицій». Доповідачці вдалося показати палітру можливостей ефективної роботи зі школярами, студентською молоддю на базі експозицій Музею «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні». Тематичні екскурсії, робота учнів із матеріалами фондів, музейні уроки з історії Голокосту, Другої світової війни, розгляд міжнаціональних відносин на українських землях, багатонаціональної культури вітчизняних теренів – ось лише неповний перелік проблем, які у цікавій формі учні України можуть засвоїти на базі експозицій Музею Голокосту. Говорячи про нові творчі прийоми актуалізації цікавості в учнів до минулого своєї країни, олюднення історії І. Піскарьова продемонструвала можливості таких форм роботи як «Стіна Пам’яті. Історія родини – історія країни», коли діти залучаються до пошукової роботи та розглядають історичні процеси і явища не лише на глобальному національному, але і на рівні мікроісторії – близьких для учнів прикладах з життя власних батьків, бабусь, дідусів тощо.

Символічно, що і одна з останніх доповідей – Олександра Вдовіна, вчителя Нижньодуванської ЗОШ Луганської області, була присвячена розвінчанню міфів радянської історіографії. Працюючи у безпосередній близькості до зони військових дій вчитель, як ніхто інший, розуміє глибинні причини, які їх викликали, а головне – не залишається байдужим до їхнього розв’язання. Подібно до І. Піскарьової, свою роботу із реконструкції міфів радянської доби О. Вдовін пропонує будувати на рівні людського (родинного) сприйняття явищ минулого. Саме так, історії бабусі про жахіття Голодомору 1932 – 1933 рр. ставлять під сумнів вартість досягнень радянської індустріалізації, виключно героїчний ореол так званої «Великої Вітчизняної війни» та інших штампів тоталітарної пропаганди, яка, яка і колись, продовжує заперечувати факт існування української державності.

Практичний вектор роботи семінару було розвинуто і в його останній день 29 квітня. Головними подіями цього дня стало заняття д-ра Ігоря Щупака для вчителів історії практично з усіх регіонів України. У живій, часом емоційній, формі було обговорено різні стратегії створення підручників у Європі та США та пошуку найбільш адекватної для українських реалій. Демонструючи можливості некласичної форм роботи навіть у досить жорстких межах навчальних програм І. Щупаку вдалося не тільки зацікавити аудиторію, але викликати справжній живий обмін думками щодо проблем викладання історії ХХ ст. та його трагічних сторінок – Другої Світової війни та Голокосту. Окрема частина заняття була присвячена можливостям вчителя у викладенні проблем історії культури. На жаль, остання продовжує залишатись на периферії як навчальних програм, і, відповідно, більшості авторів навчальних посібників та підручників. Проте, саме набір культурних кодів, характерних для кожної епохи, країни, народу стають тими ключами, які не тільки відкривають можливість для кращого їх розуміння, але і сприяють вихованню в учнів толерантного ставлення до інших релігійних, національних та культурних традицій.

Керівник освітніх проектів Інституту «Ткума» І. Піскарьова провела надзвичайно цікаве заняття із учасниками семінару та на практиці показала, як за допомогою доступного кожному вчителю ілюстративного матеріалу можна провести некласичний цікавий урок результатом якого стане захопливе знайомство учнів із архітектурною спадщиною європейської культури. Подібний приклад наочно доводить істину, що некласичний, творчий підхід навіть за обставин консервативності навчальних програм дозволяє отримувати задоволення від своєї роботи вчителю, і, як наслідок – перетворює навчання на захопливу пригоду для учнів.